ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница

Вартість капіталу для приватного сектора зазвичай вища, ніж для уряду, оскільки вона включає премію за пов’язані з інвестуванням ризики. Але якщо на приватного підрядника перекласти забагато ризиків, зростання ефективності може бути недостатнім, щоб компенсувати вищу вартість приватного капіталу для фінансування громадських інвестиційних проектів. Тож у контрактах ДПП слід уникати передачі приватним партнерам тих ризиків, які не стосуються проекту та якими приватні партнери не можуть ефективно керувати (наприклад, ризику нестабільності законодавства, що регулює використання суспільної інфраструктури). Водночас урядові не слід брати на себе більшу частину пов’язаних із проектами ризиків, оскільки це може зашкодити підвищенню ефективності державного сектора за допомогою ДПП.

Таким ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница чином, основою успішного розподілу ризиків є належне оцінювання та визначення ціни кожного ризику. Надзвичайно важливо, щоб усі сторони погодилися з оцінкою кожного ризику, а стороні, яка бере на себе той чи інший ризик, були надані засоби контролю за основними чинниками, що формують цей ризик. Ринковий ризик відображає економічну динаміку і впливає на всі проекти. Застосування різних методів визначення ціни ринкового ризику часто стає основною причиною відмови щодо створення ДПП. Таким чином, важливим завданням є вибір справедливого методу оцінювання ринкового ризику. Наприклад, згідно із моделлю визначення ціни капітальних активів (Capital Asset Pricing Model - CAPM), яку широко використовують ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница підприємства приватного сектору.

Висновки до розділу

Державно-приватне партнерство має стати ідеологією для взаємодії держави та бізнесу та розглядатися не лише як інвестиційний механізм, але і як ефективна модель управління економікою, яка, з одного боку, дозволяє скоротити і оптимізувати витрати бюджету, а з іншого підвищити якість управління об’єктом інфраструктури, і, відповідно, якість послуг громадянам, що надаються згодом на цій базі.

Впровадження державно-приватного партнерства покращує бізнес-клімат та позиції країни у світових рейтингах, що позитивно впливає на приток інвестицій та посилює конкурентоздатність національної економіки.

Державно-приватне партнерство не є універсальним інструментом, який сам може кардинально змінити рівень інвестування і якість інфраструктурних проектів ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница в Україні. У той же час, використання ДПП в окремих галузях може мати значні переваги як для держави, так і для приватного бізнесу.

Наступними кроками удосконалення умов і механізмів взаємодії державного і приватного бізнесу в реалізації соціально-економічних задач мають стати: податкові пільги для ДПП і диверсифікованість пропозицій для приватного бізнесу; розробка нових форм ДПП і створення вертикально-інтегрованої системи управління ДПП, що дозволить скоротити трансакційні витрати й ефективно розподіляти ресурси; розвиток регіональних проектів і перехід від одиничних концесійних проектів до міжгалузевого; створення інституціонального, правового й організаційного середовища ДПП та формування фінансово-економічних інститутів, а також професійна підготовка управлінської ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница ланки ДПП.



Різноманітні форми державно-приватного партнерства - контракт, оренда, концесія, угода про розподіл продукції, спільне підприємство - забезпечуть ефективні рішення у сфері реформування природних монополій, у розширенні практики угод про розподіл продукції, допоможуть швидше вирішити проблеми поліпшення виробничої і соціальної інфраструктури, забезпечити серйозний прорив у сфері комунального господарства.

Серед переваг ДПП:

· використання досвіду приватного сектору при створенні сучасних, високотехнологічних і економічних об'єктів громадської інфраструктури;

· створення більш конкурентного середовища при проведенні відкритих і прозорих тендерів;

· створення бази для побудови довгострокових контрактних відносин;

· залучення додаткових фінансових ресурсів для будівництва об'єктів громадської інфраструктури;

· надання більш високоякісних послуг для державного сектора ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница в рамках незмінного бюджету;

· досягнення зростання ефективності та зниження витрат на стадії будівництва та експлуатації;

· створення стимулів для розвитку різних галузей економіки;

· підвищення ефективності інвестування державних коштів в інфраструктуру сучасного міста.

Взаємодія держави, бізнесу і суспільства є необхідною умовою і ключовим чинником успіху соціоекономічного розвитку національної економіки. Державно-приватне партнерство один з перших і важливих кроків в цьому напрямку. Партнерство виступає також мірилом стану інституційного середовища, рівня розвитку і якості інститутів національної економіки.

Контрольні питання


1. Охарактеризуйте особливості функціонування державно-приватного партнерства в Україні у порівнянні зі странами «Великої сімки».

2. Перелічте міжнародні документи, що регламентують відносини публічно-приватного партнерства.

3. Дайте визначення поняття ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница «державно-приватне партнерство».

4. Як співвідносяться поняття «державно-приватне партнерство» та «публічно-приватне партнерство»?

5. Назвіть основні переваги та недоліки державно-приватного партнерства.

6. Охарактеризуйте тенденцію проходження країнами світу трьох етапів розвитку партнерства між державою та приватним сектором.

7. Яким чином органи державного управління можуть забезпечити ефективність ДПП в наданні високоякісних послуг інфраструктури?

8. Охарактеризуйте таку форму партнерства між державою та бізнесом як контракти.

9. Які переваги та недоліки притаманні контрактам на обслуговування?

10. Які особливості укладання контрактів на управління в Україні?

11. У чому полягає особливість орендних відносин між владними структурами і приватним бізнесом?

12. Охарактеризуйте переваги та недоліки договорів оренди\лізингу, як форми державно-приватного партнерства ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница, у вітчизняних умовах.

13. На яких положеннях базується концесійна діяльність?

14. Обгрунтуйте, чому зарекомендована у світі ідея концесії не спрацьовує в Україні.

15. Що є основою успішного розподілу ризиків у проектах ДПП?


Використані джерела

1. Акитоби Б., Хемминг Р., Шварц Г. Государственные инвестиции и государственно-частные партнерства // Вопросы экономики – 2007. - № 40 – С. 24 -29.

2. Апатенко О.П., Ляпін Д.В. Особливості законодавчого забезпечення державно-приватного партнерства як інструменту економічного розвитку // Матеріали засідання круглого столу на тему: «Державно-приватне партнерство як поштовх до економічного розвитку країни» – Київ, 21 травня, 2010 р. – С.9-19.

3. Бруссер П., Рожкова С. Государственно-частное партнерство – новый механізм привлечения инвестиций // Рынок ценных бумаг – 2007 - №2 (329). – С.29 33.

4. Варнавский В ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница. Государственно-частное партнерство в России: проблемы становления // Отечественные записки. – 2004. - №6 – Режим доступу: http://www.strana-oz.ru/?numid=21&article=988.

5. Варнавский В.Г. Партнерство государства и частого сектора: Теория и практика // Мировая экономика и международные отношения. – 2006. - №7. – С.28-37.

6. Використання механізмів державно-приватного партнерства при створенні оптових ринків сільськогосподарької продукції : Результати дослідження // Проект ЄС «Виконання Україною зобов’язань щодо членства в СОТ та реалізації європейської політики добросусідства в сільскому секторі» - К., 2010 – 115 с.

7. Головінов О.М. Держава у ринковому середовищі: питання теорії: Монографія. – Донецьк: ДонНУЕТ, 2007. – 279 с.

8. Государственно-частное партнерство в коммунальном хозяйстве / Р.А. Мартусевич, С.Б. Сиваев, Д.Ю. Хомченко. – М.: Фонд «Институт ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница экономики города», 2006 – С.106-109.

9. Государственно-частное партнерство в образовании: законодательный аспект (рабочие материалы к «Круглому столу» в Государственной Думе ФС РФ (Москва, 18.10.07), подготовленные Федеральным агентством по образованию // Недвижимость и инвестиции. Правовое регулирование 2007- № 3-4 (32-33). – С. 3-7.

10. Григоров О.М. Сучасні концесійні угоди: об’єкти, суб’єкти, класифікація // Український часопис міжнародного права. – 2002. - №1. – С.24 – 34.

11. Данасарова С.Д. Институт частно-государственного партнерства: становление и развитие в России: Автореф. дисс... канд. экон. наук: 08.00.01 / Восточно-Сибирский гос. технологич. ун-т. – Улан-Удэ, 2007. – 24 с.

12. Данілішин Б.М. Аналіз регуляторного впливу при впровадженні Закону України «Про загальні засади розвитку державно-приватного партнерства в Україні» // Департамент інвестиційної та інноваційної діяльності ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница – Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/publish/article/system?

13. Данілов О.Д. Інвестування: Навчальний посібник – Ірпінь, 2001. – 377 с.

14. Дерябина М. Государственно-частное партнерство: теория и практика // Вопросы экономики. – 2008. - №8 – C.61 – 77.

15. Досвід та перспективи впровадження державно-приватних партнерств в Україні та за кордоном / Винницький Б., Лендьел М., Онищук Б., Сегварі П. – К.: «К.І.С.», 2008. – 146 с.

16. Евенко В.В. Государственно-частное партнёрство: альянс скипетра и капитала / В.В. Евенко, В.Ю. Солдатенков // Вестник Брянского государственного технического университета, 2008, N 3. – 144 c.

17. Економічний діалог: партнерство заради прогресу / Жаліло Я. А., Акімова І. М., Ляпін Д. В. та ін. - К., 2007. – Режим доступу: http ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница://www.niss.gov.ua/Table/8022007/80207/anons.htm

18. Каданя (Кеслер) А.Я. Партнерство между государственными и частными структурами // Экономические науки. –2007. – № 7. – С. 111-114.

19. Мартусевич Р.А. Мировой опыт государственно-частного партнерства в коммунальном хозяйстве: факторы успеха и неудач с позиций частного сектора // Материалы VII Международной конференции «Модернизация экономики и государство» - Режим доступа: http://www.nisse.ru

20. Михеев В.А. Государственно-частное партнерство в реализации приоритетных национальных проектов // http://www.c-society.ru/wind.php?.

21. Полякова О.М. Державно-приватне партнерство в Україні: проблеми становлення // Научно-технический сборник - № 87 – 2009 - Режим доступу: http://eprints.ksame.kharkov.ua

22. Посібник з публічно-приватних партнерств / Під ред. Маслюківська О.- Київ: «Діалог-Київ», 2009. – 80 с.

23. Про ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница державно-приватне партнерство : Закон України № 2404- VI від 1 липня 2010р. - [чинний] // [Електронний ресурс]. — 2007. — Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.

24. Проданова, Л.В. Державно-приватне партнерство: сутність і форми / Л.В.Проданова // Науковий вісник Ужгородського університету. Економіка. – 2009. – Вип. 28, Ч. 2. – С. 116-119.

25. Рожкова С.А. Анализ зарубежного опыта реализации проектов ГЧП в различных отраслях экономики // Вестник СПбГУ. – 2006. – №4. – С. 217-221.


Розділ 8.


Ö формування знань базової специфіки планування, прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку регіонів:

· знання термінології – «регіон», «регіональна політика», «регіональний розвиток», «стратегія регіонального розвитку», «прогнозування», «планування», «стратегічне планування», «маркетинговий підхід», «територіальний маркетинг»;

· знання основних прогнозно-планових документів щодо регіонального розвитку та форм взаємодії ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница органів влади при їх розробці;

Ö удосконалення знань щодо принципів та методів розроблення: програм економічного і соціального розвитку регіонів:

· розуміння підходів до розроблення та реалізації регіональних цільових програм;

Ö формування та розвиток умінь використання маркетингового підзоду до стратегічного планування розвитку території.

Ключові слова: стратегія регіонального розвитку, програма соціально-економічного розвитку регіону, прогнозно-планові документи, стратегічне планування, маркетинг території.


8.1.

ЗМІНА ПАРАДИГМИ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ


Чинники продуктивності та ефективності діяльності регіонів, характеристики традиційної та сучасної регіональної економічної політики, сучасна державна регіональна політика.

Посилення конкуренції та глобалізація призвело до змін у поглядах на регіони та їхню долю. Регіони стали набувати власної ідентичності, не лише ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница як адміністративні одиниці, але й як активні партнери на загальнодержавному та міжнародному рівнях. Регіони сприяли створенню бази для формування нового підходу до питань розвитку, що частково ґрунтується на їхній близькості до населення та ресурсів, а частково на новому мисленні, що враховує просторову динаміку, в якій внесок у зростання роблять як матеріальні (капітальні інвестиції та інфраструктура), так і нематеріальні чинники. Центр уваги змістився до чинників продуктивності та ефективності діяльності регіонів, які забезпечують успіх і які можна виразити такими характеристиками:

- людські ресурси, якість, уміння та мобільність робочої сили, включаючи її здатність адаптуватися до технологічних та організаційних змін;

- інституції ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница та їх головна роль у можливості успішного впровадження політики регіонального розвитку;

- нематеріальні чинники, як, наприклад, «соціальний капітал», що поєднує в собі складне переплетіння консолідованих знань і культури, інноваційної поведінки, «підприємницького духу», соціальних правил, довіра та співпраця у соціальній та економічній сферах;

- історична спадщина.

У розроблених останнім часом підходах поєднання цих чинників вважається необхідною передумовою будь-якого процесу розвитку території. Таке нове розуміння дає підстави припустити, що показники економічної діяльності регіонів залежать не лише від капіталу та технічних чинників, а й від неекономічних чинників, таких як інституції, культура, інноваційна поведінка та відповідний потенціал.

Різниця між рівнем розвитку регіонів є об’єктивним явищем ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница. Однак трансформація економічних засад макросистеми України на початку ХХІ ст. призвела до прогресування регіональної диференціації. Тому стратегічно важливим є проведення в Україні територіальної політики, спрямованої на усунення диспропорцій розвитку регіонів.

Це обумовлюєтрансформацію регіональної політики– перехід від територіального перерозподілу ресурсів, з метою послаблення диференціації регіонів, до стимулювання регіонального розвитку з акцентом на власному потенціалі та ресурсах території, що передбачає:

- створення необхідних передумов для стійкого розвитку регіонів, сприяння гармонізації структури їхнього господарства;

- зниження розбіжностей між регіонами в рівні життя населення, надання громадянам країни рівних соціальних можливостей;

- впровадження заходів щодо поліпшення гендерної рівності;

- координацію та узгодження загальнонаціональних, регіональних інтересів та інтересів ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница територіальних громад і спільнот;

- підвищення ефективності використання бюджетних коштів;

- стимулювання прямої зацікавленості та відповідальності територіальної спільноти (громади) за власний розвиток.

! Зміна парадигми регіонального розвитку означає відмову від традиційних шляхів і формування адекватних сучасності нових підходів до національної регіональної економічної політики.

Таблиця 8.1.

Порівняльна характеристика традиційної та сучасної регіональної економічної політики

Показники порівняння Регіональна економічна політика
Традиційна Сучасна
Проблеми регіонального розвитку Дихотомія: розвиток/відсталість Усунення різноманітних структурних факторів відсталості регіонів
Основні стратегії Регіональне зростання Регіональне оновлення та інновації
Організаційні форми Централізована допомога держави Децентралізація, регіональна та місцева влада
Механізми реалізації Міжрегіональний перерозподіл ресурсів Мобілізація ендогенних ресурсів
Основні напрямки Капітал, матеріальна база Інформація, технології, нематеріальні ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница активи
Зростання Гнучкість
Промисловість Послуги та між секторальні зв’язки
Невелика кількість великих фірм і проектів Багаточисельні малі підприємства та дрібні проекти
Динаміка Географічні стабільно проблемні регіони Велика швидкість виникнення проблем в різних ареалах
Прискіплива увага до «запланованих» центрів росту Спонтанна мобілізація місцевих ресурсів

Таким чином, формується нова національна система планування розвитку регіонів.

Державна політика регіонального розвитку — це цілісна сукупність заходів, спрямованих на стимулювання ефективності соціально-економічного розвитку регіонів, раціональне використання їхніх ресурсних потенціалів та пріоритетів, забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності населення, вдосконалення територіальної організації суспільства.

Об'єктами політики регіонального розвитку є територіальні утворення, які слід розглядати як ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница системи певного підпорядкування, в межах яких здійснюються державне управління та місцеве самоврядування. Суб'єктами її виступають центральні, регіональні та місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які виходячи зі своєї компетенції вирішують питання, пов'язані з соціально-економічним розвитком регіонів.

Основна мета сучасної державної політики регіонального розвитку в Україні полягає у збереженні та зміцненні політичної стабільності, територіальної цілісності, соціальної та економічної єдності Української держави на основі раціонального територіального поділу праці, поєднання інтересів різних регіональних спільностей із загальнодержавними інтересами, створення відносно однакових можливостей для плідної життєдіяльності населення в усіх регіонах України.

В умовах адаптації територій до ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница вимог ринкової економіки та відкритого конкурентного ринку система стратегічного планування допомагає приймати поточні рішення з урахуванням стратегічних цілей розвитку території. Використання принципів та методів стратегічного менеджменту необхідно для успішного соціально-економічного розвитку країни та її окремих регіонів. Стратегічний менеджмент території це не тільки процес вироблення основних стратегічних цілей розвитку території, але і дії для досягнення цих цілей, при здійсненні постійного моніторингу розвитку зовнішнього середовища для своєчасного корегування практичних кроків та, при необхідності, стратегічних цілей.

Основними науковими завданнями територіального менеджменту є:

- пошук шляхів передбачення та подолання кризових явищ у розвитку території, розробка механізмів сталого соціально-економічного розвитку;

- розробка нових форм ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница взаємодії органів влади та господарюючих суб'єктів (резидентів і нерезидентів) території;

- пошук механізмів активізації взаємодії органів влади, населення та некомерційних громадських організацій;

- пошук нових позабюджетних фінансових джерел;

- розробка моделей міжтериторіального співробітництва;

- вивчення нової культури управління, становлення нових технологій управління.


8.2.

Основи планування, прогнозування

та розроблення програм економічного

і соціального розвитку регіонів


Регіон, регіональний розвиток, державне регулювання регіонального розвитку, прогнозування і планування, стратегічне планування, програмування.

Відповідно до Закону України «Про стимулювання розвитку регіонів», який набрав чинності 1 січня 2006 року та Державної стратегії регіонального розвитку на період 2004-2015 роки, регіон - це адміністративна одиниця субнаціонального рівня (територія АРК, області, міста Київ та Севастополь).

Регіон – це одна з одиниць територіальної структури ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница національної держави, комірка адміністративно-територіального поділу субнаціонального рівня, де діють регіональні владні інститути з визначеними повноваженнями і відповідними фінансовими ресурсами для їх реалізації та відбуваються регіональні соціальні, економічні та політичні процеси.

Для розроблення й реалізації державної регіональної політики регіони виділяються як основні складові частини територіального устрою країни, що мають певну організаційно-функціональну відокремленість, відособленість і цілісність, соціально-економічну самодостатність, своє ядро – регіональний центр і обов’язково акцентують свою своєрідність з чітко визначеними функціями у формуванні господарського комплексу.

Регіональний розвиток(англ. regional development) – це:

- комплексний процес зміни соціальної, економічної, екологічної, політичної та духовної сфер, що приводить до якісних змін ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница та поліпшення якості життя населення регіону;

- режим функціонування регіональної системи, який забезпечує позитивну динаміку параметрів рівня й якості життя населення за рахунок стійкого і збалансованого відтворення соціального, господарського, ресурсного та екологічного потенціалів території.

Концепція регіонального розвитку – загальний задум, конструктивний принцип діяльності держави – визначає головну мету державної регіональної політики, основні напрями й завдання.

Мета державної регіональної політики – створити умови, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку.

Державне регулювання регіонального розвитку– це використання форм і методів: узгодження інтересів між центром і регіонами; посилення міжрегіонального і внутрішньорегіонального взаємозв’язку ресурсних ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница потоків; високоселективна підтримка проблемних регіонів.

До державних механізмів підтримки регіонального розвитку відносяться:

- правовий (розробка та затвердження нормативно-правових актів для вирішення проблем регіонального розвитку);

- організаційний (створення відповідних структур для здійснення процесу підтримки регіонального розвитку);

- економічний(розробка нормативів та балансів з використання наявних ресурсів, управління державною власністю тощо);

- фінансовий (фінансування заходів з вирішення проблем регіонального розвитку, кредитування, оподаткування).

! Прогнозування і планування становлять дві стадії єдиного послідовного процесу управління регіонами та їх розвитком.

Перша стадія: прогнозування – враховує аналіз динаміки і фактичного стану внутрішнього і зовнішнього ринку, соціально-економічного розвитку, концепцію соціально-економічного розвитку і перспективу, найважливіші народногосподарські стратегічні програми ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница.

Друга стадія: планування – включає розробку індикативних планів на перспективний період, формування цілей, пріоритетів і пропорцій, розробку бюджетних планів країни та регіонів.

Прогнозування– це наукове дослідження, яке включає всебічний аналіз і вивчення тенденцій розвитку розглядаємого процесу в умовах дії об’єктивних законів. Прогнозування- метод науково-аргументованого передбачення ймовірних тенденцій і напрямів при розв’язанні стратегічних завдань суспільства. Прогноз – це наше уявлення, про можливий стан об'єкту, загальні контури намічених цілей майбутніх подій

До прогнозів висуваються обов'язкові вимоги :

- високий рівень достовірності прогнозів, або досить високий ступінь ймовірності прогнозних оцінок;

- комплексність, тобто у прогнозі повинна бути надана достатньо повна характеристика всіх важливих сфер економіки і ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница динаміка процесів, що відбуваються у господарській та соціальній сферах життя;

- збалансованість прогнозних оцінок, тобто збалансованість різних структурних блоків прогнозу між собою;

- варіативність прогнозу, наявність декількох можливих варіантів перебігу подій;

- безперервність прогнозування, тобто прогнози різних періодів повинні бути узгоджені між собою логічно, функціонально і інформаційно.

Планування – це процес підготовки управлінського рішення, який базується на обробці наявної інформації і містить конкретні цілі, визначає шляхи їх досягнення шляхом порівняльної оцінки альтернативних варіантів і прийняття найбільш ймовірного з них в очікуваних умовах. Планування - науково обґрунтована організація суспільства, соціально-економічного та виробничого процесів у країні, регіоні, галузі, на підприємстві, робочому місці. План ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница – це конкретні заходи для досягнення цілей прогнозу, із визначенням засобів, термінів, виконавців тощо.

Директивне планування являє собою процес розробки планів, які мають силу юридичного закону і містять комплекс заходів, що забезпечують їх виконання. Директивні плани мають адресний характер, є обов’язковими для всіх виконавців, а посадові особи несуть персональну відповідальність за невиконання планових завдань.

Індикативне планування - являє собою процес формування системи параметрів (індикаторів), які характеризують стан і розвиток економіки країни, що відповідають державній соціально-економічній політиці, а також розробку заходів впливу на соціальні та економічні процеси з метою досягнення встановлених індикаторів. Індикативний план на відміну від директивного, має ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница рекомендаційний характер. Планування в умовах ринкових відносин має індикативний (рекомендаційний) характер. В індикативному плануванні прогноз поєднується з непрямим регулюванням соціально-економічних процесів через розгалужену систему законів і правових актів, що визначають основи діяльності урядових органів. Формування методів регулювання економічних і соціальних процесів перебуває під впливом національних та природних особливостей матеріального і духовного життя суспільства, що відображають відносини людей і речей, культуру, традиції, погляди.

Стратегічне планування, як правило, орієнтовано на довгострокову перспективу і визначає основні напрямки соціально-економічного розвитку держави. Суть стратегічного планування полягає у виборі головних пріоритетів розвитку національної економіки. Стратегічне плануванняв своїйметодології відкидає припущення про те, що ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница майбутнє повинно бути неодмінно кращім за минуле, передбачуваним і що його можна ефективно описувати використовуючи екстраполяційні прогнози. Томуперший крок стратегічного планування – це аналіз перспектив, метою якого є виявлення тих тенденцій, небезпек, шансів, надзвичайних ситуацій, які можуть вплинути на напрями і результат розвитку.


documentalzvwtd.html
documentalzwedl.html
documentalzwlnt.html
documentalzwsyb.html
documentalzxaij.html
Документ ожна зі сторін партнерства вносить свій внесок у загальний проект. 3 страница